Блог Олега Руденко

УКРАЇНСЬКІ ПАРАЛЕЛІ РОСІЙСЬКОЇ «ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ» 1918 РОКУ Частина 2 Більшовикам не вдається захопити керівництво Всеукраїнським з’їздом Рад у Києві: серед двох з половиною тисяч делегатів з’їзду прихильників більшовиків Росії налічувалось заледве півтори сотні. Тому вони виїхали до Харкова й провели власний нелегітимний Всеукраїнський з’їзд  Рад. А коли у Харкові, у важкий для України час, збирались  проукраїнські делегати?! Не було такого ні у 1918 році, ні в 2014. Ми й сьогодні за мера Харкова маємо одіозну людину промосковської орієнтації, яка у критичний час Повстання Гідності виїжджала в Москву за інструкціями і якби не принципова позиція місцевих українських патріотів то мала б Україна в Харкові другий кривавий Донбас. Як уже повелось від тоді, нелегітимні делегати Всеукраїнського з’їзду  Рад об’єдналися з такими ж не легітимними делегатами з’їзду Рад робітничих і селянських депутатів Донецького та Криворізького басейнів, що представляли тільки третину рад свого регіону. А

С першого погляду – це неймовірно, але Україна сьогодні веде одночасно дві кровопролитні війни. Перша війна, ініційована Кремлем, і уже два роки йде на Сході України. Друга війна, вже не перший рік, ведеться на дорогах України. У цих двох війнах є багато спільного. По-перше, кожна з цих війн обходиться окремо Україні по 4 мільярди доларів на рік. Адже питання аварійності на дорогах – це не транспортна, а економічна проблема і проблема охорони здоров’я та соціального розвитку. По-друге, у кожній з двох війн   гинуть, або отримують інвалідність, здебільшого молоді люди – майбутнє нашої країни. По-третє, обоє війн мають спільного ворога – спиртні напої. Що на фронті, що на дорозі, саме алкоголь стає першим, а деколи і основним чинником, смертей та каліцтв. По-четверте, в обох випадках доволі таки невисокий рівень культури окремих осіб загострює негативні наслідки. Алкоголь – ворог підступний, особливо коли він розпалює людину з невисокими стандартами культури. По-п’яте, вк

Класики марксизму любили повторювати, що історична подія спершу може бути трагедією, а вдруге вона вже стає фарсом. Саме така думка приходить, коли аналізуєш українські події майже столітньої давнини, а саме пори протистояння миролюбивої соціалістичної УНР і агресивної соціалістичної ленінської Росії. Спочатку демократи і соціалісти УНР не бажали протиставляти себе загальноросійському революційному руху меншовиків, есерів та більшовиків, адже найбільш небезпечним вважалася можливість відновлення царського режиму. У 1991 році ми маємо ту ж саму ситуацію, тільки з поправкою на змінений час та інших представників, так званої, еліти в обох державах. З приходом до влади Леніна, у першу чергу порядку денного стало питання забезпечення продовольством населення, адже голодні бунти могли скинути будь-кого. Більшовики вирішили хліб реквізувати в Україні. Соціалісти Центральної Ради, зрозуміло, були проти, адже їм свій народ треба було нагодувати у виснаженій світовою війною країні. Також

Бывший премьер-министр Британии У. Черчилль любил повторять, что никакой народ и никакой человек не имеют монополии на добро и зло. В Кремле эту истину исторически игнорируют, и с настойчивостью заслуживающей лучшего применения, постоянно навязывают миру тезис о том, что только Москва имеет монополию на добро и зло, поэтому, мол, и стремиться стать или третьим Римом, или второй Византией. Кто с этим не согласен, тот недруг Москвы и с ним, естественно, надо бороться. Если недруг географически расположен далеко, то к нему применяются соответствующие методы влияния, дабы достать его побольнее. Если недруг географически соседствует, то его можно и нужно примерно покусать, пооткусывав часть его приграничных территорий, выдав их за «исконно свои». Украину в Москве никогда не считали равной, а значит ни о какой дружбе и речи быть не могло. К Украине Москва всегда относилась как к своей рабыне, а у рабыни можно забрать все, чего будет барыне угодно, даже, если барыня, сменила дорогое

В советское время кремлевская пропаганда ежедневно издевалась над журналистским штампом Запада о «руке Москвы». Но штамп оказался пророческим, а «рука Москвы» вездесущей и опасной. Сегодня уже никто не сомневается в том, что «рука Москвы», при Путине, взяла четкий курс на проведение старой имперской агрессивной политики в новых исторических условиях. Эта рука привыкла к агрессии и не желает быть употребленной для решения даже насущных внутренних проблем многонациональной, территориально необъятной и неухоженной России. Эта рука столетиями направлена вовне, на своих ближайших и дальних соседей. В прошлом и нынешних столетиях Москва держит в левой руке газету со своей, как всегда лживой, пропагандой, а в другой гранату, на тот случай, когда пропаганда не срабатывает. Столетиями раньше, когда еще газет в Московии не было, в дело шли серебро, золото и соболя, но меч или граната всегда были в правой кровавой руке Москвы. Правящая Москва постоянно имела целый комплекс неизлечимых б

Одна із особливостей «гібридної війни в тому», що агресор має можливість підло сховатися за народом-жертвою, яку він покорив і проти якої виставив свою «адміністрацію» із складу тих, хто пішов до нього на службу. Зрадників, що пішли на службу до агресора, агресор називає «ополченням», «загонами спротиву» і тому подібне. Сам агресор стоїть за спинами зрадників і коли ті у відкритому бою із законними урядовими військами починають відступати, то агресор стріляє їм у спини та змушений вводити у бій свої регулярні частини. Окуповану територію агресор безжалісно грабує, вивозячи все цінне. Решта продається на «чорних ринках». Звісно, що місцеве населення від «гібридної війни» зазнає чималих труднощів й падає у кричущу бідність і безправ’я. Агресор, через підкуплені ЗМІ, продажних злодюг-політиканів, на території країни свого противника, в умовах найбрехливішої за своєю суттю «гібридної війни», починає розгортати широкомасштабну кампанію з метою заставити країну-жертву платити за насл